2006-Рік Єжи Ґєдройця

«Культура», що виходила в світ у 1947–2000 роках, була не тільки найважливішим часописом польської еміґрації, не лише одним із найвизначніших і найцікавіших явищ польської культури XX століття, але й правдивим феноменом повоєнного европейського інтелектуального життя. Ось як відгукувався про це польське видання один французький автор: «Місячник “Культура”, друкований у Парижі, є виданням єдиним у своєму ґатунку: жодна інша еміґрація з країн, контрольованих СССР, не має повоєнного часопису такого високого літературного, історичного та політичного рівня. Винятковість “Культури” полягає в тому, що, будучи еміґраційним виданням, вона не замикається в ментальності, властивій еміґрантам. Винятковою є й плеяда зосереджених навколо “Культури” талантів – Ґєдройць, Чапський, Мілош, Ґомбровіч, Єленський, Ват, Герлінґ-Ґрудзінський»(1). Хоча з паризьким часописом були пов’язані найважливіші імена польського інтелектуального життя повоєнного періоду, а також декотрі найвидатніші постаті европейської культури, ніхто не ставить під сумнів, що вона була, власне кажучи, авторським витвором однієї людини – Єжи Ґєдройця. Провідна роль Ґєдройця в часописі навіть спричиняла ревнощі в його співпрацівників. У пастишовому числі «Культури» з’явилося було таке пояснення: «Дехто з читачів просить нас подати особовий склад “Культури”. До редакційної колеґії належать: Редактор Єжи Ґєдройць; Редактор Ґєдройць Єжи; Єжи Ґєдройць, Редактор; Ґєдройць, Єжи та інші члени редакційної колеґії “Культури”»(2).

Після польсько-більшовицької війни Єжи Ґєдройць повернувся до школи, закінчив гімназію імені Яна Замойського, а в 1924 році записався на правничий факультет Варшавського університету. На останньому курсі відвідував семінар з історії України, що його вів видатний український історик професор Мирон Кордуба. (о речі, на цьому семінарі Ґєдройць був єдиний поляк. Іще під час навчання він почав підпрацьовувати. Спочатку у відділі преси Ради міністрів, а 1934 року став секретарем віце-міністра сільського господарства Роґера Рачинського, з яким познайомився в товаристві з досить екзотичною, як на сьогоднішнє вухо, назвою: «Державна Думка – Академічна Молодь Держави». У цьому товаристві, що його заснував Ровмунд Пілсудський, Ґєдройць активно діяв із 1928 року, будучи, зокрема, головою Виконавчого комітету цієї організації. Праця в міністерстві сільського господарства познайомила його з людиною, якій належала одна з найважливіших ролей у польсько-українському діялозі першої половини XX сто-

річчя: то був Станіслав Стемповський, поміщик, що походив із теренів сучасної України, письменник і політичний діяч, міністр сільського господарства в уряді Української Народної Республіки, близький приятель отамана Симона Петлюри. Син Станіслава, Єжи Стемповський, після війни стане одним із головних «українських» експертів Ґєдройця (на шпальтах «Культури» він друкувався переважно під псевдонімом Павел Гостовєц). Іще урядником міністерства сільського господарства Ґєдройць бував на Гуцульщині, і цей край став для нього чимось на кшталт ґрунтовного впровадження до українського світу. Тоді ж він познайомився і з кількома видатними особистостями українського громадського життя, зокрема зі станиславівським греко-католицьким єпископом Григорієм Хомишиним, із редактором «Діла» і прес-секретарем українського парламентарного представництва в II Речі Посполитій, одним із найвидатніших українських журналістів – Іваном Кедрином-Рудницьким, а також з ідеологом українського інтеґрального націоналізму, а заразом і головним редактором одного з найважливіших українських часописів першої половини XX століття – «Літературно-наукового вістника» – Дмитром Донцовим, що тоді перебував на еміґрації.

Новий розділ у житті Єжи Ґєдройця розпочався, коли 1930 року його призначили керівником тижневого додатку до «Дня польського» під назвою «Дзєнь академічни». Вже в 1931 році часопис став самостійним, перетворився на двотижневик і змінив назву на «Бунт Млодих» («Бунт Молодих»). «Бунт Млодих» звертався передусім до молодої інтеліґенції, а його програма зосереджувалася навколо ідеї сильної держави, що провадить активну закордонну політику. Видання дуже різко реаґувало на політичні прорахунки уряду, і в 1935–1938 роках це спричинило було навіть бойкотування його з боку підприємства роздрібного продажу преси «Рух» (воно наполовину було власністю державної скарбниці). 1937 року Ґєдройць перейменовує «Бунт Млодих» на «Політику», і вона виходить раз на тиждень. Навколо Ґєдройцевих видань гуртується дуже цікаве інтелектуальне середовище, для якого власна держава є великою вартістю, що, однак, не означає згоди з усією державною політикою чергових керівних команд. Навпаки: і «Бунт Млодих», і «Політика» за кожної нагоди вказували їм на помилки. Особливо критично Ґєдройць і його коло оцінювали політику II Речі Посполитої щодо українців. Майбутній редактор «Культури» був послідовним прихильником української автономії у Східній Галичині. Серед авторів«Бунту Млодих» та «Політики» були, серед інших, чудові публіцисти – брати Адольф, Александер, Іноцентій Бохенські, письменник і публіцист Ксаверій Прушинський, його брат Мєчислав, також чудовий публіцист, композитор, письменник і публіцист Стефан Кісєлєвський, економіст Казімєж Студентовіч, майбутній лавреат Нобелівської премії з літератури Чеслав Мілош, колишній львівський воєвода, якого дуже цінували українські політики – Пьотр Дунін-Борковський, економіст і совєтолог Станіслав Свянєвіч та один із найкращих знавців совєтської проблематики Ришард Враґа (псевдонім Єжи Нєзбжицького). Останнє число «Політики» вийшло вже після вибуху Другої світової війни, 3 вересня 1939 року.

В тому-таки 1930 році, на замовлення міністерства закордонних справ, Ґєдройць створив часопис «Всхуд» (Схід, 1930–1939), що його незабаром передав Влодзімєжу Бончковському (з яким познайомився через Євгена Маланюка) – одному з найкращих у II Речі Посполитій знавців національного – особливо українського – питання в Совєтському Союзі. Бончковський був, серед іншого, автором відомої статті «Ми – не українофіли». Головна теза цієї статті полягає в твердженні, що прихильники активної політики Польщі щодо українців та України не є такими собі невиправними романтиками, власне українофілами, – ні, вони мають у руках конкретні арґументи політичної та суспільної природи. Бончковський був редактором створеного 1932 року видання «Бюлетин польско-україньский» – найважливішого для польсько-українського діялогу часопису в II Речі Посполитій.

Вибухнула Друга світова війна, і міністерство промисловости й торгівлі, в якому працював Ґєдройць, евакуювали з Варшави. Залишивши польську столицю разом з урядом уночі 5 вересня, він уже ніколи до неї не повернеться. Спочатку Ґєдройць мав намір перебратися на Захід, але його колишній начальник із міністерства сільського господарства Роґер Рачинський, на той час посол Польської Республіки в Бухаресті, переконав його відмовитися від цих планів, запропонувавши йому посаду приватного секретаря. Праця в посольстві в Бухаресті несподівано знову звела його з Дмитром Донцовим. Той протягом усього міжвоєнного двадцятиліття жив у Польщі, маючи статус особи без громадянства, а після вересневих подій звернувся до польської амбасади в Бухаресті з проханням про польський паспорт. Ось як пізніше згадував цю подію Ґєдройць: «Відомо, що українська проблема була в II РП загостреною. На момент вибуху війни Донцов сидів у Березі, ув’язнений прем’єром Славоєм-Складковським. Звільнили його німці, мерщій вивезли до Берліна й намагалися перетягнути на свій бік. Але кілька місяців по тому – на початку 1940 року – Донцову вдалося перебратися до польського посольства в Бухаресті, де я тоді працював. Пам’ятаю моє здивування: приходжу вранці до посольства й бачу... Донцова. Питаю, з якої нагоди. Він каже: прийшов по польський паспорт»(4). У бухарестській амбасаді Ґєдройць працював аж до її ліквідації 4 листопада 1940 року. Після цього став керівником Польського відділення при чилійській амбасаді, що представляла польські інтереси після ліквідації польської. Зі столиці Румунії йому допомогли виїхати англійці – було це в березні 1941 року. Його евакуювали до Стамбула, де він остаточно облишив дипломатичну кар’єру, вирішивши стати на службу до польського війська. Ґєдройць виїхав до Палестини, де вступив до Самостійної бриґади карпатських стрільців, уславленої під час оборони Тобрука. Восени 1942 року на пропозицію Юзефа Чапського (аристократа, художника й автора однієї з найкращих книг совєтських спогадів «На нелюдській землі») перейшов до Відділу пропаґанди Другого корпусу (до складу Другого корпусу, крім Бриґади карпатських стрільців, входили також військові підрозділи, що їх генерал Владислав Андерс сформував в СССР із польських громадян, засланих після 17 вересня 1939 року або ж ув’язнених у таборах), де став шефом військових видавництв. (Зокрема, з його ініціативи було надруковано молитовник для православних солдатів-українців.) Знайомство з Чапським швидко переросло в дружбу і постійну співпрацю, що не припинялася аж до смерти Чапського. Там-таки на Близькому Сході Ґєдройць познайомився з Юліушем Мєрошевським, який пізніше став провідним публіцистом «Культури» і, можливо, найвидатнішим польським політичним письменником. У тісну співпрацю впродовж усього наступного Ґєдройцевого життя переросло ще одне тогочасне знайомство – з Зофією Герц та її чоловіком Зиґмунтом, котрі потрапили до армії Андерса із заслання. Після битви під Монте Касино Ґєдройць ближче познайомився з молодим прозаїком та есеїстом Ґуставом Герлінґом-Ґрудзінським. Безхмарними їхні стосунки не були, проте він кілька десятків років відповідав у «Культурі»за літературний відділ.

Пізнім літом 1944 року Ґєдройця усунули з Відділу преси і видавництв Другого корпусу, а трохи згодом міністр інформації лондонського уряду Адам Праґер доручив йому керувати Континентальним департаментом, який на той час займався головно ліквідацією польських світніх і пропаґандистських осередків.

Лiтературний iнститут

Панівне під кінець Другої світової війни переконання, нібито будь-якої миті може спалахнути черговий світовий конфлікт між західними альянтами та Совєтським Союзом, не здавалося Ґєдройцеві реалістичним. Він був певен, що еміґрація буде тривалою, а тому слід творити інституції, котрі зможуть функціонувати довгі роки, запобігаючи або принаймні стримуючи денаціоналізацію військовиків, що опинилися на Заході, і не дозволяючи вільному світові забути про долю середньо-східної Европи, що її загарбав Сталін. Саме такі міркування зумовили створення 11 лютого 1946 року Літературного інституту. Він мав займатися видавничою діяльністю в культурній, науковій, літературній і суспільній царинах, а також збирати доробок польського письменства. Формально Літературний інститут створено за наказом генерала Казімєжа Вісньовського, начальника штабу Другого корпусу, а 4 жовтня того ж таки року генерал Владислав Андерс призначив Єжи Ґєдройця керівником Інституту. Спочатку (1946–1947) Інститут діяв у Римі, куди Ґєдройць скликав головних своїх співпрацівників (зокрема, Чапського, Герлінґа-Ґрудзінського, подружжя Герців). Перше число чільного, як виявиться згодом, часопису Літературного інституту під назвою «Культура» (на той час це був квартальник) з’явилося в червні 1947 року.

У травні 1947 року Ґєдройць отримав офіційну згоду генерала Андерсана перенесення Інституту до Парижа, а восени того ж року сплатив Другому корпусові борги Інституту, унезалежнивши його таким чином від офіційних кіл польської еміґрації. З економічних міркувань Інститут перемістився не до самого Парижа, а до приміської місцевости Мезон-Ляфіт. Там він залишається й донині (тільки змінив адресу, коли 1954 року, завдяки пожертвам читачів, Ґєдройцеві вдалося купити для інститутських потреб будинок). Невдовзі «Культура» стала найважливішим часописом східноевропейської еміґрації на Заході, а зосереджені навколо нього працівники – повноправними учасниками повоєнних европейських інтелектуальних дебатів.

Україна

Головні принципи української стратегії Ґєдройць окреслив іще до війни, а після війни далі їх розвивав. Ця стратегія спиралася на переконаність у винятковому значенні України для нашого реґіону Европи. Щиро симпатизуючи українському самостійницькому рухові, передусім із-під стягу Петлюри, Ґєдройць також усвідомлював його політичне значення. Одним із головних обов’язків польської еміґрації він уважав подолання польсько-українських історичних незгод, нормалізацію польсько-українських стосунків та підтримку прагнень українців до незалежности. Польські еміґранти в перші роки існування «Культури» сприймали цю програму в кращому разі байдуже. Ґєдройць був свідомий цього, про що виразно свідчать його слова з листа до еміґраційного письменника Анджея Бобковського (від 8 березня 1949 року): «Я просто хочу почати порушувати питання, яких усі бояться, наприклад: федерація з Литвою, а що з Вільном, з Україною, – як усе це узгодити з ризьким трактатом? Чи ризький трактат належить до категорії святощів, чи, можливо, нам треба спокійно подискутувати про сенс цього кордону. <...> Цього вистачить, аби мене зненавиділи всі земляки – на жаль, боюся, не лише на еміґрації. Але хтось же мусить це зробити?»(5). Така ситуація анітрохи не знеохочувала його знову й знову докладати зусиль задля того, щоби змінити ставлення своїх земляків до українського питання.

Українське коло «Культури»

Попервах – коли йдеться про український контекст – найважливішою проблемою редактора «Культури» було залучити до співпраці якомога ширше коло українських інтелектуалів, що після війни опинилися на Заході. Це було непросте завдання, адже на заваді стояли не лише давні непорозуміння між поляками та українцями, ще більше загострені війною, але й цілком побутові негаразди, пов’язані з повоєнним розпорошенням утікачів: навіть просто листуватися з ними було складно, а часом і неможливо. У перші роки існування «Культури» неоціненну роль посередника між редактором паризького місячника та українською еміґрацією відігравав згаданий уже Єжи Стемповський (Павел Гостовєц). Сліди його української активности зафіксовані не тільки в його листуванні з Ґєдройцем(6), а й у спогадах Юрія Шереха-Шевельова, котрий так описував свою першу зустріч зі Стемповським-Гостовцем: «...Одного дня пізньої осені 1948 року <...>, коли я зайшов до редакції “Української трибуни” на мюнхенському Карльспляці, мене познайомили з Павлом Гостовцем, польським журналістом, що жив у Швайцарії й належав до кола постійних співробітників паризької “Kultury”. Ми зацікавилися один одним, і розмова затяглася довше, ніж буває в таких “прохідних” знайомствах. <...> Здався він мені людиною всеевропейською, що скрізь дома і скрізь без ґрунту (колись подібний тип людей радянська пропаґанда назве “безрідними космополітами”). <...> Був він унутрішньо зв’язаний з Европою, як у нас Косач, але на поверх вищий у складній будові европейської культури. <...> Практичних наслідків ця зустріч не мала жадних ні для нього, ні для мене»(7). А ось як писав до Ґєдройця про цю зустріч Стемповський: «Серед українців, котрих я бачив у Німеччині, познайомився й з одним професором Харківського університету, який міг би написати про тамтешні літературні та університетські стосунки чудову працю, повну пікантних подробиць. Я наполегливо намовляв його на це. Головна складність полягає в тому, що він мусить іще по сей день переховуватись від американської (sic!) окупаційної влади й живе як еміґрант з Ґрудка Яґеллонського чи то Станиславова, якого ніколи й не бачив <...>. Я з ним у контакті»(8). Шереха зрадила пам’ять, коли він писав, що ця зустріч не мала жодних практичних наслідків, адже саме завдяки опінії Стемповського (а також рекомендаціям Миколи Глобенка та Івана Лисяка-Рудницького) Ґєдройць звернувся до нього з проханням написати текст про совєтське університетське життя (як і пропонував Стемповський). Таким робом з’явився текст «Молодь четвертого Харкова»(9). На сторінках «Культури» Шерех-Шевельов опублікував іще два тексти(10). Цілком невідомим епізодом у біографії видатного українського мовознавця та літературознавця є факт, що редактор «Культури» допоміг йому дебютувати в Америці, рекомендуючи його особу дуже впливовому на той час у Сполучених Штатах співорганізаторові Конґресу свободи культури Джеймсові Барнему.

До Шереха співпрацю з «Культурою» розпочали українські літератори, що їх Стемповський і Ґєдройць знали ще з передвоєнної Варшави. У 1948 році на шпальтах «Культури» з’явився текст (його теж «зорганізував» Стемповський) про українських неокласиків(11), під яким стояв підпис «Леонід Корзон». Це був псевдонім відомого українського поета Леоніда Мосендза. Так само під псевдонімом розпочав свою співпрацю з «Культурою» Євген Маланюк – його есей «Народ у мандрах»(12) був справжньою панорамою культурного життя української еміґрації. Через рік після публікації Маланюка, також під псевдонімом, у «Культурі» з’являється і стаття проф. Миколи Глобенка, історика літератури й секретаря «Енциклопедії українознавства»(13).

Безсумнівно, одним з найважливіших контактів, котрі Ґєдройць завдячував Богданові Осадчукові, було знайомство з Борисом Левицьким. Геть невідомий тепер в Україні Левицький був постаттю надзвичай яскравою. Свою політичну діяльність він починав у таборі націоналістів, а коли 1940 року в Організації українських націоналістів дійшло до розколу, опинився на боці Степана Бандери. Однак у націоналістичній ортодоксії він протримався недовго, бо вже в 1941 чи 1942 році залишив бандерівців, приставши до групи Івана Мітринги. Мітринзі, котрий також виходив з ОУН, не подобалась концепція Бандери про орієнтацію української політики на «нову Европу» в німецькому варіянті. Він сам і його прихильники вбачали однакову небезпеку не тільки в червоному, а й у коричневому тоталітаризмі. Вони разом хотіли боротися за «Европу без Сталіна і Гітлера». Мітринга загинув у 1943 році, воюючи в рядах Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця, а Левицький залишив Волинь, охоплену війною всіх з усіма, і вирушив спершу до Варшави, потім до Праги, щоб остаточно осісти в Німеччині. На еміґрації він зв’язався зі східноукраїнською Українською революційно-демократичною партією Івана Багряного. Однак долучення до політичного життя української еміґрації посідало марґінальне місце в його професійній і громадській активності. Адже в політичному сенсі він заанґажувався передовсім у діяльність німецької соціял-демократії, а професійна діяльність цілком була виповнена совєтологічними дослідженнями. Поза всяким сумнівом, Левицький на свій час був чи не найвидатнішим німецьким совєтологом, а його дослідницька спадщина ще й сьогодні викликає подив. Він написав близько тридцяти книжок, присвячених Совєтському Союзові(зокрема, його внутрішній і закордонній політиці, національному питанню, діяльності органів безпеки та комуністичної партії). Свідченням просто таки безпрецедентної працьовитости та ерудиції були інформативні статті, присвячені кадровим змінам в СССР та комуністичних країнах(16).

Перша зустріч редактора паризької «Культури» з Левицьким відбулась у 1950 році, відразу після берлінського Конґресу свободи культури, й започаткувала багаторічну, хоч і не позбавлену напружености, ба навіть конфліктів, співпрацю українця з паризьким часописом. На сторінках «Культури» Левицький публікував передусім свої аналітичні статті про ситуацію в Совєтському Союзі й був одним із найцінніших авторів «Культури». Совєтологічну аналітику Левицького Ґєдройць уважав такою істотною, що наважився, попри постійні фінансові проблеми, на видання двох праць українського совєтолога польською мовою: 1965 року в Літературному інституті побачила світ його книжка «Терор і революція», а 1966-го – «Національна політика СССР у добу Хрущова».

Наступною, надзвичайно важливою постаттю, що потрапила до кола «Культури» завдяки посередництву Осадчука, був один із найвидатніших істориків української еміґрації Іван Лисяк-Рудницький. До того ж його стосунки з Ґєдройцем були особливі. На шпальтах «Культури» Лисяк-Рудницький опублікував лише один текст – «Новий Переяслав»(17), попри те, його справжній вплив на українську лінію паризької «Культури» був значно більший, про що свідчить листування між редактором часопису та українським істориком. Це Лисяк указував на теми, які варто було порушити на сторінках «Культури». З його ініціятиви (лист Івана Лисяка-Рудницького до Єжи Ґєдройця від 31 грудня 1951 року) на сторінках польського видання з’явилася, приміром, стаття, що руйнувала дуже популярний міт про участь українців у придушенні Варшавського повстання(18),а також стаття, присвячена дивізії СС Галичина(19). Заслугою Лисяка-Рудницького було й те величезне місце, що його «Культура» надавала на своїх сторінках критичному аналізові національної політики II Речі Посполитої.

З Юрієм Лавріненком, якого, своєю чергою, «Культурі» порекомендував Юрій Шевельов, пов’язаний один із найважливіших «українських» заходів Літературного інституту: 1957 року, під свіжим враженням від лібералізації в Польщі – так званого «польського жовтня» 1956 року(20) – Ґєдройць вирішив видати антологію українських письменників, чия творчість у 20-х роках XX століття стала підвалиною національного відродження в совєтській Україні. Це було піонерською справою не лише тому, що на еміґрації мала з’явитись антологія письменників, які творили колись у Совєтському Союзі, а тепер там заборонені, але й, можливо, передовсім тому, що польське видавництво вирішило видати цілковито україномовну книгу. Спочатку антологія мала налічувати триста сторінок, однак, мірою просування праці, автор знаходив (а це було далеко не просто, адже у 50-ті роки, властиво, жодна американська бібліотека – а Лавріненко мешкав тоді в США – не мала значних українських фондів) щоразу нові твори, котрі збільшували розміри майбутньої антології. Після майже дворічної напруженої праці, в 1959 році, побачила денне світло монументальна, мало не на тисячу сторінок, книга «Розстріляне відродження», котра відтоді залишається одним з основних джерел до історії української культури перших десятиліть XX віку. Це був рідкісний випадок, коли Ґєдройця розпирала гордість видавця: «Посилаю проспект української антології, якою навіть трохи пишаюся, тим паче що зробив її наперекір усім»(21). Оце останнє речення аж ніяк не було риторичним, оскільки сенсу видання антології не розуміли навіть такі найближчі співпрацівники редактора «Культури», як, скажімо, Константи Єленський. У листі до згаданого вже Анджея Бобковського Ґєдройць писав: «Видання антології Лавріненка Єленський вважає скандалом і компромітацією, бо “це дражнить Совєти”»(22). Незважаючи на заохочення з боку редактора «Культури», після закінчення антології співпраця Лавріненка з паризьким часописом і його редактором значно послабшала. В «Культурі» з’явився ще один есей цього автора під назвою «Література межових ситуацій»(23). Ґєдройць надавав цьому текстові неабиякого значення, адже в суті речей це була полеміка з тезами відомої книжки Чеслава Мілоша «Поневолений розум». Ранґ Лавріненкового тексту підносить той факт, що есей переклав і прокоментував один з найвидатніших польських письменників XX сторіччя Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський.

Автора наступної антології, присвяченої рухові шістдесятих років (шістдесятникам), Івана Кошелівця, Ґедройцеві порекомендував Іван Лисяк-Рудницький. Поштовхом до видання стала відома публікація українського самвидаву авторства Вячеслава Чорновола під назвою «Лихо з розуму». Антологія, що мала назву «Україна 1956–1968», призначалася польському читачеві і довгий час відігравала роль першого наближення до української проблематики, адже разом з еміґраційним мала й своє материкове підпільне видання.

Польською мовою тексти до цієї антології переклав поет і перекладач Юзеф Лободовський. Лободовський – чудовий знавець літератури й історії України – до війни був, серед іншого, редактором часопису «Волинь», досконало знав середовище українських творців у II Речі Посполитій (і громадян II Речі Посполитої, і еміґрантів), всією душею підтримував самостійницький український рух. У «Культурі» він відіграв роль, що її важко переоцінити: не тільки перекладав українську літературу, стежив за сучасним літературним життям у совєтській Україні й серед українських еміґрантів, а й успішно займався публіцистикою, присвяченою польсько-українським стосункам.

Польсько-українськi стосунки

Саме Лободовський був автором тексту, який 1952 року започаткував дискусію на тему польсько-українських стосунків, що точилася на сторінках «Культури» чи не цілий рік. Ідеться, звісно ж, про велику студію «Проти почвар минулого»(24). Лободовський указував на потребу нормалізувати польсько-українські стосунки, майбутнє обидвох народів убачав у федерації країн Центрально-Східної Европи, а питання кордонів залишав відкритим, пропонуючи для Східної Галичини (що її у своїй студії називав Червінською землею) особливий статус зі збереженням ідентичних форм залежности від Варшави та Києва. З перспективи сьогодення очевидно, що пропозиції Лободовського були запізнілі й половинчасті, однак на початку 50-х років вони мали просто-таки вибуховий потенціял, особливо якщо взяти до уваги, що основна маса еміґраційних читачів «Культури» походила з земель, які після Другої світової війни відійшли до України, і в переважній більшості не хотіла годитися з повоєнними кордонами.

Іще не затихло остаточно відлуння статті Лободовського, як Ґєдройць уже вирішив опублікувати лист о. Юзефа З. Маєвського(25), – і цей лист виявився справжньою бомбою. Молодий священик писав: «Поляки люблять домагатися справедливости і знають їй ціну, та коли нам самим доводиться відмірювати справедливість для когось, ми прикладаємо дуже куцу й хтозна чи не геть фальшиву мірку. <...> Так само як ми, поляки, маємо право на Вроцлав, Щецін і Ґданськ, так і литовці слушно домагаються Вільна, а українці Львова. <...> Глибоко помиляється той, хто стверджує, нібито ці міста слід колись повернути Польщі. Литовці ніколи не забудуть про Вільно, й доти не буде між нами згоди, допоки ми їм того Вільна не віддамо. З іншого ж боку, українці не подарують нам Львова. <...> Нехай литовці, чия доля складається ще тяжче, ніж наша, радіють зі свого Вільна, а у Львові хай майорить синьо-жовтий прапор». Обурення еміґраційного світу листом отця Маєвського було таким великим, що редакція «Культури» визнала за необхідне точніше окреслити своє ставлення до проблеми кордонів: «Польсько-українську ситуацію з 1939 року – ані в політичному, ані в територіальному аспектах ми не вважаємо ідеалом, котрий без змін треба відбудовувати. Якраз навпаки. Оскільки на сьогоднішній момент у східній та центрально-східній Европі існує понад 30 непорозумінь щодо кордонів, не підлягає сумніву, що коли дійде до організації нової европейської системи, багато кордонів, у тому числі й східний кордон Польщі з 1939 року, слід буде піддати ревізії. Істотною в цьому питанні є лише одна справа, а саме: щоби можливі зміни чи коректури не було накинено чи продиктовано, щоби вони спиралися на вільне рішення польського та українського народів. Ми є прихильниками змін, але тільки таких змін, які затвердять у майбутньому вповноважені представники польського та українського народів»(26). Отож, заініційована на початку 1952 року дискусія рівно через рік призвела до того, що середовище «Культури», перше на еміґрації, виступило за перегляд кордонів 1939 року. На практиці це означало згоду з повоєнним польсько-українським кордоном. Така позиція, зважаючи на «кресове» коріння читачів «Культури», несла зі собою небезпеку, що вони відвернуться від часопису. Відомий соціялістичний діяч Зиґмунт Заремба застерігав Ґєдройця від публікації листа Маєвського: «Пане Єжи, Вас просто знесуть з лиця землі. Цього еміґрація не сприйме. Вас як часопис буде перекреслено»(27). Внаслідок української дискусії видання дійсно втратило сто кількадесят читачів, але цю кризу вдалося перебути. Кілька років пізніше Ґєдройць не без утіхи писав Стемповському: «Наше завдання – відігравати роль дріжджів і проштовхувати певні ідеї. Ґерцен теж не мав мандату. А ми настільки вправніші чи щасливіші від нього, що, в той час як він послизнувся на польській справі, ми, проштовхуючи, скажімо, дискусійну справу Вільна і Львова, нічого (принаймні поки що) не втратили»(28).

Подією, що утвердила Ґєдройцеву репутацію рішучого прихильника польсько-українського порозуміння, була реакція редактора «Культури» на передачу Французького телебачення в березні 1958 року, присвячену замахові на Симона Петлюру. В цій передачі український незалежницький рух засуджували як антисемітський за своєю суттю. Ґєдройць без зволікань вирішив дати свідчення у цій справі, незважаючи на те, що навіть Єжи Стемповський не радив йому втручатися. Відповідаючи на ці поради, редактор «Культури» писав: «Усвідомлюючи всю дражливість і приховану небезпеку, а може навіть і безнадійність порушення справи вбивства Петлюри, це здається мені просто-таки нашим обов’язком. Поляки мусять сказати своє слово»(29). Виступ редакції з протестом проти спроб компрометації українського руху за незалежність з’явився у квітні 1958 року, а текст Ґєдройць написав особисто. Поряд із протестом було вміщено інформацію, що делеґація «Культури» поклала на могилі Отамана квіти. І протест, і жест покладання квітів дуже прихильно прийняла українська еміґрація, і їх широко висвітлювали на сторінках української преси. Позицію «Культури» було представлено у пресі практично

всього політичного спектру української еміґрації: від бандерівського «Шляху перемоги», почерез мельниківське «Українське слово», лівацькі «Українські вісті», пов’язану з групою УГВР «Сучасну Україну» – і до низки інших видань, що не мали вираженого політичного забарвлення(30).

Особиве місце в журналі посідав Юліуш Мєрошевський. У політичних питаннях він був ніби голосом самого редактора «Культури». Також із-під його пера вийшли основні тексти, що стосувалися східноевропейської стратегії часопису (політика щодо так званого «простору УЛБ», тобто України, Литви й Білоруси). В той час як Лободовський був першорядним знавцем історії України та польсько-українських стосунків і з цієї перспективи писав свої тексти, то Мєрошевський розглядав ці стосунки в широкому міжнародному контексті. Якщо Лободовський, прагнучи вплинути на читача, вдавався до емоцій і нагадував про польський обов’язок у зв’язку зі спільною історією, то Мєрошевський указував, що польсько-українська політична співпраця може бути шансом надовго прописати незалежні Польщу й Україну на карті Европи. Такі тексти Мєрошевського, як «Приватні політичні ініціятиви», «Польська “Ostpolitik”» чи «Російський “польський комплекс” і простір УЛБ» належать до класики польського політичного письменства й відіграли неоціненну роль у формуванні нової концепції польської східної політики кількох наступних поколінь поляків.

Ґєдройць постійно клопотався тим, щоби зацікавити українською справою різні міжнародні політичні й інтелектуальні об’єднання – а це було завдання непросте. Передусім тому, що після війни в европейському інтелектуальному житті домінували або відверто комуністичні інтелектуали, або ж такі, що комунізмові симпатизували. Будь-яку критику Совєтського Союзу вони прирівнювали до фашизму, імперіялізму та аґресії проти першої держави робітників і селян, і сподіватися на розуміння і підтримку в цьому середовищі української справи було годі. Крім того, американці, щонайактивніше протидіючи поширенню комуністичних впливів, тривалий час не розуміли значення національного питання в Совєтському Союзі, а тому намагалися допровадити до створення одного представництва всіх народів СССР на взірець Комітету визволення народів Росії. На практиці це означало, що в структурах такого роду домінували росіяни (їхню привілейовану позицію, зрештою, утверджувала назва Комітету). Зокрема й через це провалився задум, до здійснення якого Ґєдройць доклав чимало зусиль: залучити до Комітету міжнародного Конґресу свободи культури представників українських творчих кіл. Ґєдройць просував одного з найцікавіших письменників – Івана Багряного. Цю кандидатуру рішуче відхилив один із засновників Конґресу, американець російського походження, Ніколас Набоков (родич письменника), внаслідок чого українці так ніколи й не мали свого представника у Конґресі. Справа з кандидатурою Багряного була черговим доказом того, що найважче до української справи (окрім комуністів) було прихилити росіян. Тому, зокрема, надзвичайно важливою була «Декларація в українській справі», підписання якої Ґєдройцеві вдалося зорганізувати 1977 року(31). Текст декларації було написано вельми обережно, втім, вона містила формулювання про право України на «незалежне державне буття», а також порушувала питання про росіян як імперську націю, «для якої буде тим краще, чим швидше вона збагне, що ліквідація совєтського колоніялізму також і в її власних інтересах». Окрім поляків, цю декларацію підписали головні редактори угорського та чеського еміґраційних часописів, а найголовніше, що до них приєдналися (либонь, уперше в історії, якщо йдеться про документ такого роду) росіяни: Андрєй Амальрік, Владімір Буковський, Наталія Ґорбанєвська, Владімір Максімов, Віктор Нєкрасов.

«Культура» i «другий обiг» у Польщi

Упродовж більш ніж півстолітнього існування роль «Культури» в «материковій» Польщі зазнавала змін. У перші три десятиріччя це було найважливіше і найкраще польське періодичне видання: в чергових числах часопису читачі у Польщі й на еміґрації могли ознайомитися з творами найвидатніших польських та европейських письменників, політологів, істориків, філософів тощо. Її читачі були обізнані з найважливішими інтелектуальними дискусіями, що точилися тоді в Европі. Стисло кажучи: «Культура» постачала дуже якісний продукт, котрий польською мовою більше ніде не був доступний. Ця упривілейована позиція журналу, яка водночас багато до чого обов’язувала, змінилася з появою в Польщі другого видавничого обігу, тобто після 1977 року, коли поряд із «папірцями» з’явились – видавані поза цензурою – дуже солідні часописи: «Запіс»,

«Спотканя», «Критика». Особливо важливим був часопис молодих католиків «Спотканя», який видавали в Любліні, адже цей журнал якнайповніше перейняв лінію паризької «Культури» – коли йдеться про стосунок до національних меншин і політику щодо східних сусідів. Це захоплення «Культурою» було таким сильним, що редактори «Спотканя» запровадили ті самі рубрики, що раніше існували в «Культурі» (так було і з «Українською хронікою»). Вже тоді окреслився феномен, що набув поширення після військового режиму (з огляду на справжню зливу позацензурних видань, притаманних тому періодові), – йдеться про передруки на шпальтах «Культури» текстів, що їх уже перед тим публікували позацензурні видання в Польщі. З іншого боку, Ґєдройць рекомендував до видання в підпільних видавництвах різні книжкові позиції з багаторічного видавничого доробку Літературного інституту. Серед важливих для польської культури книжок, рекомендованих редактором «Культури» і врешті виданих у «другому обігу»,

були й публікації, що стосувалися України: книжки Левицького, спогади Лавріненка «Чорна пурга», антологія Кошелівця.

Україна і польсько-українські стосунки перебували в центрі зацікавлень редактора «Культури» аж до його смерти у вересні 2000 року. Коли в 1991 році Україна здобула незалежність, Ґєдройць з ентузіязмом писав до Богдана Осадчука: «Мої найщиріші вітання. Незалежність України є історичною датою у повному значенні цього слова. Я дуже зрадів, що польський уряд не схибив і визнав незалежність [України], не озираючись на західні країни»(32). Власне, Польща була першою в світі країною, яка визнала незалежність України. Безсумнівно, велику роль відіграли в цьому систематичні, багаторічні зусилля Єжи Ґєдройця, котрий на сторінках свого часопису безнастанно втовкмачував своїм землякам, що «без незалежної України немає незалежної Польщі».