2006-Рік Єжи Ґєдройця

ОДНИМ ЛИСТОМ УВІЙТИ В ІСТОРІЮ...

Марек Жебровський (Marek Żebrowski) (Rzeczypospolita)15 березня 2006

В історії повоєнної еміграції з’явився лист , який вплинув не лише на історію Польщі, але й на сьогоднішню свідомість поляків. Він стосувався Вільнюса та Львова.

В історію ПНР (Польська Народна Республіка) вписані відкриті листи, написання яких часто було випробуванням характеру. Але в історії повоєнної еміграції з’явився лист зовсім іншого типу – написаний нікому невідомим вихованцем духовної семінарії у Преторії, направлений до редакції «Культури», він мав вплинути не лише на її історію, але й на сьогоднішню свідомість поляків. Він стосувався Вільнюса та Львова.

Питання відносин майбутньої незалежної Польщі з сусідніми країнами, переконання у необхідності тісної співпраці з ними було важливою темою з самого початку існування журналу.

Українське «А»
Формулювання східної програми – визнає «Культура» згідно з попередніми переконаннями Єжи Гедройця [Jerzego Giedroycia] – повинно початися з українського «А». Одним з перших суттєвих текстів, які порушували цю проблему, була – виділена позначкою, що відповідає «поглядам колективу» журналу – стаття Юзефа Лободовського [Jуzefa Łobodowskiego] «Проти привидів минулого». Полемізуючи як з еміграційними польськими, так і з українськими публіцистами, Лободовський констатував, що сім років еміграції з точки зору діалогу між цими народами були змарновані. «Час не був би згаяним марно, якби поляки зрозуміли, що українці – це окремий народ, - переконував він. -  А для українців було б дуже добре, якби вони провели хоча б часткову ревізію деяких своїх поглядів на давню Польщу. А на період міжвоєнного двадцятиріччя дивилися і з точки зору польської сторони».  Підкреслюючи, що українські діячі бояться можливого у майбутньому федеративного зв’язку України з Росією, він переконував, що сама Україна, як і сама Польща, Румунія чи Угорщина – це для вашингтонських бізнесменів не суперник, особливо у порівнянні з Росією. (...) Але Україна, як член федерації, яка охоплює країни центральної та східної Європи, не повинна підтримувати побоювання, які йдуть так далеко». Попереджаючи, що протидіяти можна тільки заздалегідь, Лободовський нагадав: «Колись молодий український публіцист сказав мені: «Так, ми приязно розмовляємо, добре почуваємось один з одним, погоджуємось у багатьох питаннях, але я думаю, що за кілька років ми зустрінемося на мосту в Перемишлі і будемо стріляти один в одного. (...) Це кладовище на Monte-Cassino. Там вічним сном під тим же хрестом сплять поряд з поляками і українці. Хіба ніхто з паломників на поле битви у Monte-Cassino цього не помітив? Отже, якщо живі не можуть вирватися з обіймів довічних примар, хай хоч це солдатське кладовище стане на шляху привидам минулого, які повертаються».

Стаття Лободовського – що дуже тішило Гедройця – широко обговорювалася в еміграційних журналах. Разом з текстами Мерошевського [Mieroszewski] вона однак становила тільки прелюдію до суперечки про, певно, найважливіший в історії «Культури» лист від читача. Він був опублікований у листопадовому номері журналу за 1952 рік, а його автором був Юзеф Маєвський [Jуzef Majewski], вихованець духовної семінарії у Преторії.

Непорозуміння чи дешевий патріотизм?
Маєвський писав: «Ми, певно, єдиний народ, який живе спогадами про минуле і дивиться на реальність через призму ХІХ століття, коли слова Річ Посполита означали Корону, Литву та Русь. (...) Так, як ми, поляки, маємо право на Вроцлав, Щетін та Гданськ, так литовці слушно домагаються Вільнюса, а українці – Львова». Уже хоча б тому, що багато поляків, які залишилася на Заході, мали пограничне коріння, такі слова не могли залишитися без уваги.

Першою на висловлювання Маєвського відреагувала Myśl Polska («Польська думка»), опублікувавши на своїх шпальтах лист Т. Пішчковського [T. Piszczkowski]. Він запитував не лише про то, з якою метою «Культура» – яка «досить довго веде «політику», що зводиться до того, щоб уся польська громадська думка якнайгостріше відреагувала на неї» опублікувала лист, але й домагався, щоб відповідна духовна влада «нагадала Маєвському про обов’язки священика».

Зі шпальт еміграційних видань ця тема не сходила протягом року, а сама «Культура» чергові листи від читачів – загалом їх було шістнадцять – публікувала протягом шести місяців. Уже в січні 1953 р. журнал надрукував першу їх частину разом з позицією Союзу північно-східних земель Республіки Польща, представники якого у листі Маєвського – «якщо автор – поляк» – «шукали висловлювання, які підлягають карному кодексу про державну зраду».  Однак цим листам, надрукованим у рамках «Української хроніки» під загальною назвою «Непорозуміння чи дешевий патріотизм?» – передувала знаменита примітка редакції. Цей текст, сформульований Мерошевським на підставі тез Гедройця нагадав, що копиця листів до редакції – це свідчення вільної трибуни. Однак це не означає, що журнал відсторонювався від поглядів семінариста з Преторії. Згадувалося, що погляди колективу «Культури» на проблему східних земель вже були сформульовані в статтях Лободовського та Мерошевського. Підкреслюючи, що «Польща може повернути та утримати незалежне існування тільки у рамках федералізованої Європи», а також Європи українців та білорусів, редакція – з приводу небезпеки російського імперіалізму – визнавала існування незалежної України як першочергове питання для Польщі. «Культура» вважала безсумнівним, що «коли дійде до організації нової європейської системи», ревізії підлягатиме багато кордонів, зокрема східний кордон Польщі. Одночасно підкреслювалось, що такі ревізії не можуть нав’язуватися чи диктуватися, вони мають виникати з власних рішень уповноважених представників кожного із зацікавлених народів. Обов’язок еміграції – робив висновок колектив «Культури» – обговорення цілісності цих проблем у приязній атмосфері, що могло б стати підставою для майбутніх польсько-українських розмов.  

Преподобний з Африки
Опубліковані “Культурою” листи дочекалися відповіді читачів, які підтримували позицію журналу. Знову слово взяв Юзеф Маєвський, який говорив, що він не священик, а тільки семінарист, і підкреслював, що хоч він родом з Гусятина біля Збруча, він «поляк, а не варшав’янин, львів’янин і т.п.». «Як учень польської середньої школи на еміграції у 1944 р. я вперше почув про теорію перешийку, - писав він. – З тих пір я жваво цікавлюся проблемами центральної та східної Європи і гадаю, що тільки федерація може припинити усі непорозуміння між окремими народами у цій частині Європи». У травні «Культура» опублікувала спільну заяву Управління Союзу північно-східних земель РП та південно-східних земель РП. Діячі, які підписалися під ним, сам факт публікації листів щодо слів Маєвського в «Українській хроніці» розглядали як «спробу ламання засади захисту цілісності Польщі»,  що вражає найважливіші інтереси Польщі та ображає почуття польського суспільства. Інтригуюче значення мали для читачів заяви та поняття порозуміння, коли Союзи стверджували, що «спроби пошуку дружніх стосунків з іншими народами шляхом вираження готовності до територіальних поступок» можуть тільки ускладнити досягнення цього, оскільки «ослаблюють переконання суперника, що Польща буде до останнього боронити свої кордони». У цьому ж номері «Культури» В. Трофимчик  [Trofimczyk] дивувався, що Гедройць опублікував лист «превелебного з Африки, який стосувався надмірної дії сонця». Також з’явилися думки читачів, які не погоджувалися з позицією Маєвського, але протестували проти стилю критики, з якою він зустрівся. Без сумніву, найважливішим тут був голос Юзефа Мацкевича [Jуzefa Mackiewicza]. Він теж не погоджувався з листом семінариста з Преторії, але свій лист він присвятив майже виключно свободі слова – а точніше її браку – в еміграції. «Більшість поляків і надалі не може зрозуміти, – писав він – що справжня культура не здобувається за допомогою муштри, і то не лише на плацу, але й на майданчиках, оточених дротом політичного регламенту». Таким, що суперечить поняттю культури, Мацкевич вважав «погрози Маєвському параграфами карного кодексу тільки за те, що він насмілився мати іншу точку зору».

Частина листів не була опублікована, як, наприклад, лист від Й. Скорини від 5 березня 1953 року – з пропозицією, щоб редакція припинила видавати журнал польською мовою. «Певно, вам краще друкувати подібну маячню литовською чи українською».

Каміння та слова земляків
Лист Маєвського викликав живий інтерес публіцистів інших еміграційних видань. Доброзичливий до журналу Гедройця Петро Йолс [Piotr Yolles] виразив надію, що «інстинкт самозбереження і нова федеративна течія» призведуть до того, що для обох сторін Львів перестане бути «нашим» Львовом, а через два місяці він замислювався, «чи бідний семінарист ще живий, чи наздогнали його каміння та слова земляків». Провідний публіцист «незламного» Лондону, Зигмунт Новаковський [Zygmunt Nowakowski], писав у Dzienniku Polskim i Dzienniku Żołnierza про Маєвського: «абсолютний профан», «людина, яка нічого не знає». Маєвський віддавав – на думку Новаковського – польські окраїни в той момент, коли на тему їхнього майбутнього не висловилася американська адміністрація, і коли Німеччина все хтивіше дивиться на Повернені Землі, які у зв’язку з цим «у руках як Заходу, так і Росії являють собою козир, важливий для завоювання Німеччини». «Якщо ми далі йтимемо цим шляхом, - іронізував лондонський фейлетоніст – майбутня Польща може отримати такі кордони, як мало колись Варшавське князівство, але, скоріше за все, без Варшави». Адже князівство чи князівства Мазовецькі до 1526 року були васалами німецьких імператорів, і Зигмунт Старий привласнив їх у безправний спосіб. Зрештою, Краків кілька разів опинявся у руках чехів. Вони були б дурними, якби не скористалися зоряним розпродажем Польщі, впорядкованої ксьондзом Маєвським». Цілком по-іншому оцінював Новаковський позицію самої «Культури» та її пропозицію польсько-українського діалогу, яку виразив Лободовський. «Хороша думка. Але початок у вигляді листа Маєвського – фатальний», - писав він.

Якби забракло цієї краплі
Юліуш Мирошевський [Juliusz Mieroszewski], який постійно полемізує зі своїми опонентами в «Kronice angielskiej», відповідав на закиди: «Немає сумніву, що будь-який прогрес зупинився б, якби бракувало колективів людей, які мають сміливість піддавати критиці цінності, визнані «здоровим» середовищем за безперечні». Мерошевський нагадав також, що у питанні Вільнюса та Львова редакція визнала одне - що тільки вільні репрезентанти зацікавлених народів зможуть висловитися щодо можливих змін. «Чи редактори Orła Białego не збираються визнати зміни в польсько-українській ситуації в її політичному та територіальному аспекті, - запитував лондонець – коли ці зміни будуть ратифіковані Сеймом суверенної Польщі? Колектив «Культури» не пропонував нічого іншого».

Лист Юзефа Маєвського виявився краплиною, яка вимила «незламність» емігрантських поглядів на питання східних земель ІІ Речі Посполитої. Як би виглядали після розпаду Радянського Союзу відносини Польщі з Україною та Литвою, якби цієї краплини забракло? В ПНР дискусія на цю тему, зрозуміло, була неможливою, тільки в приватних розмовах її іноді заміняв жартівливий віршик, у якому говорилося, що «одна атомна бомба, і ми знов повернемось до Львова». Що б сталося, якби до 1989 р. загальною була позиція, висловлена у 1952 р. міністром закордонних справ уряду РП про еміграцію Мечислава Соколовського, який у листі до Юзефа Лепського писав, що «ми взагалі не повинні підіймати територіальні питання, якщо формально і по суті ми не можемо дійти згоди, що такі питання існують». Чи справді ми б зустрілися з українцями на мосту в Перемишлі з карабіном у руках? Сподіваюся, ні. Але незалежно від того, що було б, якби, Юзефу Маєвському, який так несподівано з’явився в історії «Культури», і так само тихо і безслідно з неї зник, треба подякувати, де б він не був сьогодні. За цей важливий один лист.

Переклад uk2watch.com

 до розділу «2006-Рік Єжи Ґєдройця»